Карпук Сергій
Сергій Васильович Карпук, солдат
Народився 25 червня 1969 року в маленькому, затишному селі Мировичі Турійського району Волинської області. У 1976 році пішов до першого класу Кульчинської початкової школи, а згодом продовжив навчання у Турійській школі. Після здобуття неповної середньої освіти вступив до Шацького лісового технікуму, де здобув спеціальність "Лісне господарство".
Сергій виріс у великій, працьовитій, дружній та щирій родині. Був другим із п’яти дітей. Його батьки працювали у місцевому колгоспі: мама — у ланці, батько — різноробочим. З дитинства Сергій допомагав по господарству, любив тварин, особливо коней. Часто казав сестрі Надії, що коли повернеться з війни, обов’язково купить собі коника.
Однокласники згадують Сергія як доброзичливого, спокійного, товариського юнака, який добре вчився, не виділявся, нічим не відрізнявся від інших. «Такий, як і всі ми», — говорить про нього Ярослав Шудра.
Після технікуму доля несподівано занесла Сергія аж до Красноярського краю, де він працював у лісовому господарстві. Саме там був призваний до лав радянської армії. Служив у москві у будівельному батальйоні. Навряд чи тоді міг уявити, що колись загине від рук людей, з якими жив та працював пліч-о-пліч.
Після закінчення служби повернувся в рідне село і пішов працювати у цех по виготовленню меблів з лози, який функціонував у селі Обенижі. Його вироби є чи не в кожній хаті не тільки мировичан, а й кульчинців.
Невдовзі одружився на Тетяні, їх познайомила сестра Сергія Мирослава. В шлюбі народився син Олексій. На той період, Сергій із сімє'ю проживав у Володимирі-Волинському та працював у водоканалі слюсарем. Однак шлюб розпався, і Сергій повернувся у батьківську хату в Мировичі. Згодом почав працювати майстром лісу у Перевалівському лісництві. За сумлінну працю та відповідальне ставлення до обов’язків неодноразово був нагороджений подяками та грамотами.
У житті Сергія з’явилася Катерина, яка стала для нього надійною супутницею. Вона — його «Катруся», як він її лагідно називав. Разом вони господарювали, облаштовували родинне гніздо, працювали на землі, виховували синів та доглядали матір. Сергій став вітчимом її дітям, добрим господарем, ніжним чоловіком, відданим родині.
З перших днів повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, Сергій залишив повсякденне життя: збирався йти до лісу на роботу, але, почувши про початок війни, уже за кілька годин стояв із наплічником біля військкомату. Він став до лав «Волинської сотки» та боровся на Донецькому напрямку, пліч-о-пліч зі своїм прийомним сином Віталієм.
6 червня 2023 року до Мирович надійшла трагічна звістка: під час ворожого мінометного обстрілу міна влучила у бліндаж, де перебував Сергій.
Усе село завмерло в скорботному очікуванні. Дорогою, встеленою живими квітами, додому востаннє повертався Герой. Його супроводжували державні прапори, звуки сирени та гімн України. Усі мировичани, кульчинці і ставчани стояли на колінах, віддаючи останню шану мужньому воїну — Сергію Карпуку.
Ми пам’ятатимемо його як скромного, щирого, доброго чоловіка, сповненого любові до людей, родини, лісу, рідної землі. За ці прості, але такі важливі цінності він і віддав найдорожче — своє життя.
Вічна пам’ять і слава Герою.
Герої не вмирають — вони живуть у нашій пам’яті, у наших серцях.
Публікації про Сергія Карпука:
